top of page
  • Фото автораAnn-Marie Breysacher

Втрата близької людини: феноменологічна перспектива

Ця стаття написана для колег - психологів та психотерапевтів, що працюють із людьми, які переживають втрату. Вона базується на екзистенційно-феноменологічній філософії, і може відрізнятися від традиційного клінічного опису. Сподіваюсь, вона додасть цікавий додатковий погляд на втрату.


Якщо ви людина, що переживає горе, вона теж може бути помічною, адже певною мірою може описувати те, що ви відчуваєте чи відчували, й для чого не знаходили слів.

Коли я читала про ці феномени вперше, я була вражена, наскільки точно вони описували мій внутрішній досвід. Але може статися й так, що ви переживаєте втрату близької людини іншим чином, ніж описано тут - це нормально й говорить лише про те, що скільки людей, стільки й унікальних та важливих досвідів. 


Дякую, що ви тут.


***


Повномасштабне вторгнення росії змінило психотерапію. Дедалі частіше приходять члени сімей загиблих військових, тих, хто зник безвісти. До колег епізодично приходять військові – поговорити про побратимів, які загинули прямо поруч із ними. З військових реальна терапія доступна лише тим, хто вже не повернеться на фронт - з тяжкими пораненнями, що не дозволяють стати в стрій. Коли з війни повернуться всі, на нас чекає ще більше викликів у психологічній реабілітації людей, яким ми завдячуємо всім. Втім, високий рівень прихованого або ж цілком відкритого болю та горя, вже пронизує суспільство. І українські терапевти, хочуть вони того чи ні, стикаються з необхідністю дивитися цьому болю прямо в обличчя.


У пошуках осмислення, а також особистих і професійних опор я почала знайомитися з роботами сучасних феноменологів, які в останні роки писали та вивчали тему втрати, Аллана Костера, Томаса Фукса та Метью Реткліффа. У цьому есеї я спробую поділитися тим, що дізналася в них і що здалося мені корисним для моєї роботи з клієнтами, які переживають втрату. І хоча далі для простоти викладу мова йтиме про втрату близьких, на мій погляд багато з того, що сказано, релевантно й іншим типам втрат.



Трохи контексту з феноменології 


У своїй праці "Буття та час", Гайдеггер звертає нашу увагу на те, що людина завжди існує у стані буття-до-смерті. У повсякденності ми думаємо про смерть як про факт, статистику, щось далеке, що не має до нас безпосереднього стосунку, але ж насправді вона є невід'ємною частиною нашого існування (Heidegger, 1988). Крім того, у прагненні до повноти життя, ми завжди рухаємося до цього закінчення. Лише через смерть людина стає цілісною, бо саме вона визначає кінцевий пункт нашого існування. Смерть - це “неможливість подальшої можливості”. Це усвідомлення кінцевості є ключем до автентичного існування.


Автентичність та усвідомлення своєї кінцевості мають свою ціну - тривогу смерті. Ця тривога не обмежується лише нашою власною смертю, а також охоплює усвідомлення кінця всього, що ми цінуємо. Будь-яка зміна, пише Спінеллі (2015), вимагає в якомусь сенсі “смерті” того, що було до нього. Це розуміння пронизує наше існування, але одночасно момент реалізації цієї смертності завжди залишається невизначеним (Heidegger, 1988).


Столороу, у свою чергу, пропонує нам поняття Буття-до-втрати, як форму Буття-до-смерті, яке він описує як постійну можливість втратити тих, кого ми любимо. Це усвідомлення, якщо з'являється, змінює наше сприйняття себе і нашого світу (Stolorow, 2011). Столороу виявив особливу чутливість до кінцевості після трагічної та несподіваної смерті своєї коханої дружини, Деде. Цей досвід втрати глибоко змінив його життя, спонукавши до серйозного переосмислення наукових інтересів та розробки своєї теорії емоційної травми. Він підкреслює, що емоційна травма завжди виникає у контексті взаємин між людьми, змушуючи нас занурюватись у стан екзистенційної тривоги та відштовхуючи від звичних соціальних зв'язків, друзів і родини.


Роберт Столороу
Robert D. Stolorow

Смерть близьких справді стикає нас віч-на-віч і з власною кінцевістю та її безповоротністю, змушує мати з ними справу, хочемо ми того чи ні. Вона може впливати на на наше відчуття себе у світі тоді коли це лише можливість, так і доконаний факт. У горі наш життєвий світ зазнає багатьох змін, як тимчасових, так і таких, що залишаються з нами на все життя. І звичайно, ступінь впливу втрати на наше життя відображає характер зв'язку та залучення померлого в наше життя.


Далі я б хотіла звернутися до феноменологічної структури втрати, виокремивши декілька ключових феноменів, які, на мою думку, важливі для розуміння досвіду наших клієнтів у горі. Сподіваюся, що цей короткий та далеко не всеосяжний огляд стане ще однією сходинкою для поєднання екзистенційно-феноменологічної теорії та практики терапії, а також допоможе нам стати більш чутливими та здатними чути наших клієнтів, які переживають різні види втрат.



Горе як втрата можливостей


У клінічній літературі починаючи з часів Фройда існує традиція писати про смерть близької людини як про втрату значущого об'єкта (Radden, 2002). Таким чином, горе та втрата спрямовані у минуле, на те, що зв'язувало нас з людиною, і тепер втрачено назавжди. Але якщо придивитися, часова структура горя не така очевидна, оскільки в багатьох випадках горе також спрямоване й у майбутнє - воно говорить з нами про втрату можливостей. Було б занадто просто сказати, що горе має лише один конкретний об'єкт.


Коли помирають наші близькі, нас хвилює безліч речей - сам факт смерті, її обставини, те, що ми втрачаємо разом із цією смертю, і те, що втратив померлий, а також те, як буде розвиватися наше життя надалі. Нас може хвилювати, як ми впораємося без людини, що очікувати від майбутнього, як ця втрата вплине на інших, наприклад, на дітей, й тому подібне. Наші можливості є невід'ємною частиною того, ким ми є - нашої життєвої структури, почуття ідентичності або досвідженого світу (Ratcliffe, Richardson, 2023). Зі смертю близьких наше життя перевертається з ніг на голову, і ми потрапляємо в інший світ, де минулі частини себе - наші можливості, пов'язані з життям близької людини, - безповоротно втрачені (Ratcliffe [Майбутня - 2024], 2017, 2022).



Процес горювання передбачає визнання та прийняття наслідків втрачених можливостей для нашого життєвого світу, і згодом реорганізацію свого життя (Ratcliffe, 2017, Fuchs, 2018). Зміни можуть торкнутися будь-чого - нашої практичної ідентичності “я - батько/ чоловік/ дитина”; відчуття статі чи гендерної ідентифікації, нашої сексуальності, політичної та релігійної приналежності. Як нам тепер мати справу з тими нормами та очікуваннями, які мали сенс раніше у контексті нашого життя, а зараз втрачають власне значення?


Горе є розривом в "самозрозумілому"


Втрата близької людини це коли те, що раніше здавалося зрозумілим і важливим, раптово стає під сумнів (Ratcliffe 2015, 206). Горе може розбити наш звичний світ, змушуючи переглянути всі цінності.  Здебільшого те, що цінно схоплюється нами дорефлексивно і не вимагає глибоких роздумів - ми часто просто відчуваємо щось як важливе (Fuchs, 2018). Втрата робить світ навколо набагато менш передбачуваним та знайомим.


У одному зі своїх інтерв'ю Реткліфф (2023) проводить сміливу аналогію між досвідом проживання горя та феноменологічним методом. Феноменологи наголошують на тому, що для вивчення та опису феноменологічної структури досвіду нам необхідно зробити "крок назад" від того, що сприймається як зрозуміле (винести за дужки). У горі ми теж часто дивимося на світ як-ніби вперше, в ньому набагато менше очевидного.

Звичні заняття та очікування можуть бути пов'язані з померлим: його ми звикли бачити вдома після роботи, з ним вечеряти, для нього купувати улюблені продукти. Саме з ним час від часу ходити у кіно чи ресторан. Втрата близької людини руйнує безліч взаємозалежних і значимих речей, які скріплюють життя. 



Комплексна афективність горя


Починаючи з 40-х років минулого століття та робіт Ліндеманна (1944) про роботу горя, у клінічній літературі прийнято говорити про особливу динаміку та емоційну структуру горя, а саме про те, що воно проявляється хвилеподібними “приступами горя”. Йдеться про такі виражені і добре помітні емоції як туга, гіркота, вина, гнів, ревнощі або смуток. Зазвичай нам відносно зрозуміло, на що вони спрямовані, і вони, незважаючи на свою регулярність, обмежені в часі.


Але як ми вже переконалися, горе за близькою людиною стосується не лише втраченого у внутрішньому світі об'єкта, а й поширюється на всю текстуру життєвого світу людини (Køster, 2020). Вся екзистенційна структура буття перебуває у постійній взаємодії, і ми можемо припускати, що фундаментальним змінам піддається і афективний рівень, наша налаштованість. 

В розумінні Хайдеггера (1995, як зазначено у Елпідору та Фрімана, 2015), Stimmung або налаштованість це "щось, що наперед визначає наше буття з іншими". Розкриваючи це поняття, ці автори вказують, що налаштованість, як атмосфера, вже існує і ми існуємо в ній. “Це не якісь внутрішні, приватні чи суб'єктивні стани Буття. Навпаки, настрої – це всепроникне середовище чи лінза, через яку нам відкривається світ” (стор.6, Elpidorou та Freeman, 2015).


Так, у горі світ розкривається перед нами по-іншому. У своїх дослідженнях Костер (2022) звертає увагу на глибше почуття горя, яке називає дистанціюванням від світу. Цей емоційний стан характеризується відчуженням від навколишнього світу, коли людина відчуває себе відчуженою від нього, а навколишня реальність здається далекою та недоступною. Він говорить про дистанцію-від-світу як про особливий змінений модус буття у світі того, хто горює. Цей феномен тілесний, люди, що переживають його, часто описують його метафорично - "за склом" або "у своєму міхурі", підкреслюючи нібито існуючий захист від світу, що вторгається і захоплює. Цей стан виражається і на конкретному сенсорному рівні - світ не так детальний, звуки менш помітні і проникливі. Дистанціювання від світу також має прояв у просторовому переживанні - людина переживає себе на відстані від того, що відбувається у світі, не залучаючись до нього. З одного боку перебування в такому модусі буття дає нам відчуття певного спокою у світі, який інакше переживався б надто інтрузивним і нестерпним. З іншого, пише Костер, дається ціною втрати того, що Ежен Мінковскі (2010) назвав “вітальним контактом” із навколишньою реальністю.


Горе як тілесне переживання


Першу реакцію на втрату, якщо вона була несподіваною, часто описують як шок і втрату землі під ногами. Новина про смерть захоплює існування тілесно ще до того, як приходить когнітивне усвідомлення і може виражатися різкою фізичною слабкістю. Оніміння і паралізованість - одні із значних тілесних переживань на ранніх етапах горя можуть свідчити як і про неможливість взяти дистанцію з переживанням, так і навпаки, бути захисним станом від нестерпної інтенсивності афекту. Вони ж, як зауважує Фукс (2018), є провісниками більш фундаментального переживання відчуженості, дистанціювання-від-світу, з яким горючий стикається в міру усвідомлення втрати.


На більш пізніх етапах переживання горя часто можна зустріти переживання втрати “частини себе”, як ніби говорилося про втрату частини тіла або відкриту рану. Фукс стверджує (2018), що близькість виявляється не тільки "психічно" або "внутрішньо", а й на інтертілесному рівні. Така загальна інтертілесна реальність може становити значну частину життя людей, що живуть пліч-о-пліч: з їх особливими способами говорити, їсти, спати, ходити або вигулювати собаку. Відчутна присутність іншого - результат накопиченої історії взаємодій з людиною, які залишають сліди на живому тілі (lived body) і живому просторі (lived space). Коли інший вмирає, наша інтертілесність втрачається. Його чи її смерть може справді переживатися як ампутація невидимої частини себе.


Горе та часовість


Горе може також вплинути на те, як людина переживає час (Fuchs, 2019; Køster, 2020; Ratcliffe, 2022; Riley, 2020). За дистанціювання-від-світу існує невідповідність між особистим внутрішнім почуттям часу людини в скорботі й зовнішнім структурованим часом соціального світу, до якого вона все ще належить. Така несинхронність сприяє відчуженню, адже зовнішній світ нерідко не тільки не здогадується про переживання того, хто горює, а й вимагає від нього соціально прийнятних та обмежених у часі проявів проживання горя. Людина ніби продовжує жити поза зовнішнім часом, з відчуженістю перегортаючи сторінки календаря. Ще одним важливим аспектом зміненого переживання тимчасовості є розрив зв'язку з відчуттям особистого майбутнього: його ніби нема і воно не має значення без померлого (Køster, 2022).


Костер доходить до твердження, що дистанціювання-від-світу - це спосіб присутності у світі який не дозволяє горючому залучатися до соціальної енергії зовнішніх ситуацій. Такий спосіб присутності не має в собі нічого патологічного, але з часом, якщо людині в горі не вдається відновити таку необхідну близькість зі світом, цей спосіб сам собою стає формою страждання. Британська поетка та філософка Деніз Рілей (2020) так пише про цю необхідність:


"Зустрічаються одні й самі фрази. Наприклад, багато доброзичливих оточуючих інстинктивно користуються формулою: «Я й уявити не можу, що ти відчуваєш». У цьому зауваженні є парадокс: це вираження співчуття, але водночас заперечення можливості співчуття. Безсумнівно, це кажуть перелякано і з найкращих інтенцій… І все-таки я хотіла б, щоб вони спробували уявити; це не так вже й складно.”

Зрештою, людина самотня у цій подорожі дорогами скорботи. Вона може скорбіти серді інших, щодо тієї ж самої людини, і все одно бути наодинці зі своїм болем. Вона самотня в екзистенційному сенсі - мимоволі відірвана від світу й не може відчути життєвий контакт та близькість з іншими. Та й хто впевнено може сказати, що знає способи “прив'язування до світу”? Буває й так, що цей досвід настільки глибоко торкається людини, що контакт не відновлюється ніколи.


***


Останніми роками у літературі зустрічається дедалі більше робіт про феноменологію горя та втрати. Хтось намагається виділити та аргументувати специфічні, властиві лише горю феномени, інші досліджують його структуру для обґрунтування своїх концептуальних знахідок, треті використовують для поглиблення досліджень певних екзистенціалів та їх модусів. Очевидно, що в цьому полі залишається безліч відкритих питань, будь-яка однозначна відповідь на які буде спрощенням. 

Чи можна провести чітку лінію розмежування між дистанціюванням від світу при горі втрати та інтерперсональною емоційною травмою, про яку пише Столороу?  Які втрати травматичні, а які ні? Яка феноменологічна структура травматичної дисоціації? Наскільки феноменологічно збігається і чим відрізняється втрата близької людини від втрати, скажімо, країни? Чи можливості мати дітей? Як переживають втрату ті, кому сучасні клінічні підходи діагностують “тривалий розлад горя” і в чому полягає структура їх “неможливості адаптуватися”?


Думаю, ці, як і багато інших питань корисні нам, терапевтам, в першу чергу як такі, що розвивають чуйність,  допомагають чути клієнта, вибираючись за межі своїх клінічних знань про втрату. Таке-собі налаштування слуху. І хто знає, можливо саме наша уважність виявлена одного разу в кабінеті допоможе комусь із клієнтів, що переживають втрату, помітити, що світ теж, буває, тягнеться їм назустріч.



Література


Elpidorou, A., & Freeman, L. (2015). Affectivity in Heidegger I: Moods and Emotions in Being and Time. Philosophy Compass, 10(10), 661–671. https://doi.org/10.1111/phc3.12236

Fuchs, T. (2018). Presence in absence. The ambiguous phenomenology of grief. Phenomenology and the Cognitive Sciences, 17(1), 43–63. https://doi.org/10.1007/s11097-017-9506-2

Fuchs, T. (2019). The Experience of Time and its Disorders. In G. Stanghellini, M. Broome, A. Raballo, A. V. Fernandez, P. Fusar-Poli, & R. Rosfort (Eds.), The Oxford Handbook of Phenomenological Psychopathology (pp. 430–441). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/oxfordhb/9780198803157.013.48

Heidegger, M. (1988). Being and time. Harper and Row.

Køster, A. (2020). Bereavement and the Meaning of Profound Feelings of Emptiness: An Existential-phenomenological Analysis. In C. Tewes & G. Stanghellini (Eds.), Time and Body (1st ed., pp. 125–143). Cambridge University Press. https://doi.org/10.1017/9781108776660.011

Køster, A. (2022). A Deeper Feeling of Grief. Journal of Consciousness Studies, 29(9), 84–104. https://doi.org/10.53765/20512201.29.9.084

Lindemann, E. (1944). SYMPTOMATOLOGY AND MANAGEMENT OF ACUTE GRIEF. American Journal of Psychiatry, 101(2), 141–148. https://doi.org/10.1176/ajp.101.2.141

Minkowski, E. (2010). La schizophrénie: Psychopathologie des schizoïdes et de schizophrènes. Éditions Payot & Rivages.

Radden, J. (2002). The Nature of Melancholy. Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/acprof:oso/9780195151657.001.0001

Ratcliffe, M. (2017). Grief and the Unity of Emotion. Midwest Studies In Philosophy, 41(1), 154–174. https://doi.org/10.1111/misp.12071

Ratcliffe, M. (2023a). Grief worlds a study of emotional experience. The MIT Press.

Ratcliffe, M. (Director). (2023b, November 1). Matthew Radcliffe on Grief Philosophical Puzzle Phenomenology and Perception in Bereavement – Ep 12. https://www.youtube.com/watch?v=1v5YMCCSg9s&t=2157s

Ratcliffe, M. (Forthcoming). Loneliness, Grief, and the Lack of Belonging. In Phenomenology of Belonging (SUNY Press). 

Ratcliffe, M., & Richardson, L. (2023). Grief over Non-Death Losses: A Phenomenological Perspective. Passion: Journal of the European Philosophical Society for the Study of Emotions, 1(1), 50–67. https://doi.org/10.59123/passion.v1i1.12287

Riley, D. (2020). Say something back: Time lived, without its flow. NYRB Poets.

Spinelli, E. (2015). Practicing existential therapy: The relational world (Second edition). Sage.

Stolorow, R. D. (2011). World, affectivity, trauma: Heidegger and post-Cartesian psychoanalysis. Routledge.

1 перегляд0 коментарів

Kommentare


bottom of page