top of page
  • Фото автораAnn-Marie Breysacher

Межовий досвід особистості та Ізоляція

Оновлено: 30 серп. 2023 р.


екзистенційний психотерапевт Париж Київ

Читати про межовий досвід й життя у нелюдських умовах прийнято у Віктора Франкла в «Психолог у концтаборі». Але ще більш актуальною для українців (та й не лише) сьогодні має стати книга Станіслава Асєєва «Світлий шлях. Історія одного концтабору» про його декількарічне перебування у Ізоляції.


Ця книга актуальна не тільки через Станіслава, його унікальну історію, та усвідомленість з якою він зміг розповісти про різні пласти досвіду полоненого такої катівні. Але через те, що вона з середини розкриває, що таке травматичний досвід і як людина, що пережила сама й стала свідком неймовірної жорстокості, змінюється всередині.


Вчора я дочитала останній розділ, про перші тижні та місяці на волі після полону. Просто хочу поділитися кількома цитатами.

«Пам’ятаю, як за тиждень після звільнення вперше зайшов у київське метро. Це був шок. […] Я підійшов до дверей і побачив коло себе дівчину, яка гортала в своєму телефоні одну по одній сторінки з дитячим одягом. Я уважно подивися на неї, на вираз її обличчя, погідний і безжурний, тоді роззирнувся вагоном - і мені розхотілося жити. Я раптом збагнув, що про наш досвід ніхто не знає, ба більше - він марний, адже люди не хочуть жити тортурами і підвалами - їм потрібно вдягати малюків. Мені раптом здалося, що всі ці роки криків і стогонів витягнулися в одну глубливу посмішку, на яку перетворився цей вагон. Так тривало доти, доки ввійшов вояк. […] Він став єдиним зв'язком між мною й чужим поки що містом - лише тому, що носив камуфляж».


Я, як і багато моїх колег-терапевтів, вже давно працюю з людьми, що пережили травматичний досвід. Травма, хоч вона відбувається з конкретною людиною, продовжує жити у стосунках. В порадах «знаходь своє життя», «треба забути й рухатися далі», в порівняннях «комусь зараз гірше», в «я розумію» від людей, які й уявлення не мають, як тобі зараз насправді. «Навряд чи пограничний досвід можна взагалі зрозуміти»,- пише Станіслав. Найбільше, що ми можемо, просто бути поруч і чути, якщо людина захоче говорити.


Я пишу про це, і в думках у мене сотні тисяч українців, військові, що вбивають й бачать смерть побратимів на своїх очах, полонені, що прямо зараз знаходяться в російських катівнях на окупованих територіях; волонтери, що перебувають на нулі та торкаються самої плоті війни - у стабпунктах та евакуаційних автомобілях, а потім повертаються до великих міст та цивільного життя; родини загиблих військових, що їх власне життя стає сірим та беззмістовним в момент, коли дізнаєшся про загибель того, хто був його сенсом. Чи ті, хто прямо зараз намагається вижити в окупації або ті, хто втратив дітей вчора в Чернігові..списки нескінченні - суть одна. Це люди, хто направду й без прикрас зустрічаються із абсурдом.


«Я на волі вже кілька місяців і емоційно лише регресую - від ейфорії першого дня до важких депресій дня теперішнього. Та саме розуміння та прийняття цього дає мені змогу рухатися далі, а не замикатися на цій травмі в собі. Проблема не в тому, що людина живе в світі абсурду й болю, - проблема в тому, що ми намагаємося переконати себе, що це не так».


Дає надію те, що жити із абсурдом можливо, про це нам каже і Камю, і сам Станіслав. Тільки це потребує неабиякої сміливості. А тим із нас, хто хоче жити в цілісному суспільстві, де поєднує нас більше, ніж розєднує, є чому повчитися в його книзі. Можливо, вона зробить нас хоч на міліметр більш здатними розділяти чужий біль.

16 переглядів0 коментарів

コメント


bottom of page