top of page

Анна-Марія Бресешер, екзистенційна

психотерапевтка

  • Фото автораAnn-Marie Breysacher

Втрата близьких на війні: що переживають родини та як їх підтримати

***

Життя після смерті існує, принаймні  для тих, хто залишився.


Коли на війні вбивають твого коханого, твоє життя не закінчується. Воно трансформується у невимовний біль. Спочатку ти німієш, під ногами пливе земля, ні поворухнутися. Все навколо раптом перетворюється на суцільний нерозбірливий галас, сплітається в одне, сповільнюється і врешті-решт завмирає. У той момент, коли свідомість стає здатною охопити нову реальність, ти, як риба на піску, безнадійно хапаєш ротом повітря. А потім…потім продовжується життя.


Життя. Але чи існуєш тепер ти, ти - без нього? Чи воно відтепер лише тінь, пустка, яка разом втратила всі сенси, надії, всю свою знайомість та зрозумілість? 


Життя, що трансформується у безкінечну самотність: вчора вас було двоє, хай далеко, хай небезпечно, але ваша спільність існувала крізь простір та час. Сьогодні ж ти змушена прокидатися в день, в якому немає найважливішого. І кожного разу, знову і знову,  неминуче усвідомлювати непоправне. Ваші спільні місця, квартира, вулиця, парк, де гуляли під час першого побачення, стають місцями болючої відсутності, порожнечі, важкого відчуження. Ти накриваєш на стіл і нагадуєш собі не класти для нього прибори. Намагаєшся збагнути що робити з його одягом, комп'ютером, навушниками.


Час розколюється навпіл між тим, що триває і тим, чого “більше не буде”. Рвуться нитки, що мали б зшивати минуле й теперішнє. Ось є ти, твоє тіло, ось робота, діти та справи. Треба занести папери, відвезти квіти на могилу, поговорити з адвокатом. Водночас, розуміння його смерті ніяк не перетворюється в чуттєве сприйняття, і частина тебе живе, відмовляючись усвідомити втрату. Людський час навколо біжить, минають дні, віддаляючи тебе від коханого, але цей об’єктивний час є якоюсь умовністю. Щось всередині тебе все ще живе разом із ним, не визнаючи минулість минулого. У цій в'язкості часу важко уявити майбутнє: ти щосили вдивляєшся в нього, але бачиш хіба на крок попереду. Все інше - можливості, плани, сподівання - сірі та непривабливі. 


Зникає, як пісок крізь пальці, звʼязок із світом. Із його ритмами і сенсами, із тим чим живуть інші, ті, чиї кохані живі та повертаються ввечері додому. Ти продовжуєш займатися щоденними справами, але час від часу відчуваєш себе дійовою особою театральної п’єси, яка насправді тебе не стосується. Світ чужий, його клопоти важко зрозуміти, а йому неможливо зрозуміти тебе. Невже він не усвідомлює кого втратив? 


Звісно, світ не бачить твого відчуження. Як керівник, який ще не знає, що ти вже написала заяву на звільнення, але чекаєш моменту її віддати, він все ще ставить тобі завдання, планує наступні проєкти, очікує ентузіазму. А ти дивишся на нього порожнім поглядом і не знаєш, як сказати, що тобі більше не цікаво. 


Люди навколо, здається, теж не можуть усвідомити твою втрату. Вони говорять про неї, вони обіймають і плачуть з тобою, але потім йдуть у своє життя, де смерть твого коханого зменшується, стає обставиною, фоном чи маленькою частинкою їхнього існування. Ти не можеш їх звинувачувати, вони підтримують, їм дійсно шкода, але завтра для них настане новий день. А твоє життя, здається, забуло як перегортати сторінки. 



Втрата близьких під час війни

***

Я все чекаю, що колись настане 31 січня, бо що б я не робила, в моєму житті 30-те”, - Вікторія Глазунова, яскрава 38-річна жінка, піднімає очі до стелі, аби не заплакати. Вона розмовляє зі мною, щоб розповісти про те чим живуть родини загиблих українських військових. Віка - мати двох донечок, молодшій з яких лише три, і вдова. Її чоловік, Олег Гасін,  загинув від поранень, що отримав під Бахмутом 10 місяців тому.


Сьогодні в нашому травмованому суспільстві десятки тисяч родин переживають загибель близьких. Кожна втрата - смерть цілого всесвіту для сім'ї, життя якої вже ніколи не буде таким як раніше. Водночас горе - тема вкрай табуйована. Ми не знаємо як на нього реагувати і тому часто обираємо мовчати. Дійсно, чи можливо знайти слова, аби підтримати вдову під час поховання? Як допомогти дитині? Чим можна зарадити, чим втішити матір, що втратила сина чи доньку? Ми ніяковіємо, опускаємо очі та боїмося сказати щось незграбне, нагадати про біль. І ця паралізуюча нерішучість збільшує дистанцію між тими, хто втратив близьку людину й суспільством.

Тоді, коли одні розгублені перед фатальністю та масштабом чужого горя, добре чутно голоси тих, хто знає як “правильно” проживати втрату. З часу смерті чоловіка Віка не раз чула поради та загальні фрази: «тримайся, все буде добре» або «живи заради дітей». “Але моє улюблене, - каже вона - “ти молода, ти собі ще когось знайдеш» виглядає як знецінення та знущання”. 

Мені здається, члени сімей загиблих живуть за двома дверима. Одні - двері їхніх домівок, а інші - ментальні. Коли не хочеться бачити горя поруч, коли тобі кажуть, що все буде добре, живи далі, то напевно люди десь бережуть себе таким чином”, - записує вона мені голосове повідомлення. 

Я слухаю її й думаю про те, що кожна втрата, зрештою, - дуже самотня подорож. Коли ти втрачаєш частинку себе, чи можуть інші збагнути повною мірою те, що відбувається всередині? І часто близьким загиблих дістається додаткова боротьба - за можливість проживати горе так, як виходить.


У західних суспільствах існує уявлення, що горе та скорбота мають стадії та конкретні етапи. Сьогодні будь-хто з елементарними знаннями про психологію апелюватиме до відомої моделі Елізабет Кюблер-Росс з її стадіями заперечення, гніву, торгу, депресії та прийняття втрати. І хоча наукова психологія вже багато років із обережністю, а подекуди і з критикою ставиться як до теорій стадій, так і до завдань, що має пройти людина у проживанні горя, в побутовому сенсі теорії перетворюються на цілком реальні очікування. 

Колись від прихильниці такого уявлення про стадії горя я почула, що якщо я ношу обручку на правій руці - це моя стадія заперечення”, - із втомою згадує Віка, - “Але ж я знаю, що мій чоловік помер. Не завжди усвідомлюю, але знаю. Обручку я ношу на правій руці… з нею взагалі пов'язана окрема історія. Бо я її отримала в день поховання. Коли ж мені її носити?


Те, чого ми очікуємо від людей, що переживають втрату, найчастіше диктується нашим власним дискомфортом поруч із чужим болем, з тим пластом досвіду, який ми не прожили особисто. Бажання спертися на щось зрозуміле, знайти теорію чи правило, яке нарешті допоможе людині “прожити” і “відпустити” тільки створює штучні норми там, де норм за природою немає. Плачемо чи сміємося, говоримо чи мовчимо, ховаємося від інших чи навпаки, з головою занурюємось в роботу, в чорному чи яскравому - ми різні, та час і спосіб, у який ми вчимося жити із втратою, не схожий ні на жоден інший. “Роби так, як тобі легше”, - каже Віка, - “те, що дійсно хочеться почути замість порад”.


То як підтримати людину, якщо слова рідко бувають влучними? Віка згадує своїх подруг, що після смерті Олега якийсь час просто допомагали їй практичними діями: організувати деталі похорону, пошити прапор для флагштоку, влаштувати дитину в садок. “Знайомий, що працював в таксі, перші дні просто возив мене містом увесь час. Бо я губила і забувала документи, була розгублена, а він відмовлявся брати гроші. Це була найбільша підтримка”, - пригадує вона. Бути поруч практично, допомагати реальними вчинками - ось чого подекуди не вистачає в найважчі моменти.


Я часто чую від дружин загиблих, що зрозуміти їх може лише така, як вони. І я охоче в це вірю. Втратити чоловіка на війні, хоч і споріднений, але не такий самий досвід, як втратити батька чи дитину. І тому ті, хто переживають схожі втрати, знаходять підтримку та розуміння серед таких самих як вони. Одна з таких спільнот,  “Ми разом”, існує у фейсбуці з жовтня 2022-го року і об'єднує коханих загиблих. Її засновниці підтримують безпечну та теплу атмосферу для того, аби кожна партнерка загиблого воїна змогла бути собою та отримати підтримку, знайти практичну допомогу. Віка розповідає мені, що саме завдяки цій групі вона проживає ці найтемніші часи. 

***

Чим довше продовжується війна, тим більше серед нас тих, хто переживає втрату близьких. І культура скорботи в Україні має змінюватися відповідно до актуальних потреб суспільства. Члени сімей загиблих - це люди, що втратили найважливіших, і ми більше не можемо дозволити собі не знати як бути поруч з горем. Не можемо очікувати, що вони стануть зручними, не можемо не підбирати слова, не розуміти, що горе виглядає по-різному й не нам знати, коли час зняти обручку (чи не знімати ніколи) або поїхати на цвинтар. 


Нам всім би стало набагато легше співіснувати, якби кожен усвідомлював обмеженість своїх переконань й залишав за іншими право бути собою, хоча б у втраті. А собі лишав емпатію - здатність емоційно включатися в переживання інших. 


Емпатію часто плутають із жалем, але це фундаментально різні процеси. Брене Браун, дослідниця, що вивчає сором та емпатію, виділяє такі 4 кроки, що виражать емпатію:


  1. Ми намагаємось уявити себе на місці іншого. 

  2. Уникаємо будь-яких власних суджень і просто слухаємо.

  3. Намагаємось вловити емоції, що зараз проживає людина і які ви, можливо, колись проживали самі.

  4. Якщо це доречно, ділимося, що впізнали цю емоцію.

Емпатія виникає із здатності та бажання бути вразливим. Неабияка мужність потрібна для того, аби свідомо розділити, спів-відчути важкі емоції іншої людини, але саме емпатія створює зв’язки. На відміну від емпатії жалість ми відчуваємо, коли дивимось на іншу людину “зі сторони”. Ми ніби закриваємось від її досвіду, уникаємо приєднуватись до важких почуттів, які може переживати людина у скорботі: розпачу, безпорадності, агресії, розгубленості та безлічі інших неприємних емоцій. Жалість шукає “рішення”, дає поради, і таким чином віддаляє, унеможливлюючи справжній людський контакт.


Майже два роки з початку повномасштабного вторгнення призвичаїли нас до смерті. Ми захищаємо себе від болю кожної нової втрати відстороненням, так працюють захисні механізми психіки. Хочеться заплющити очі, не бачити та не знати, але ж ті, хто втрачає близьких на війні не мають такої можливості. І саме це розмежовує суспільство на тих, хто несе персональні втрати й усіх інших. 


Війна - завжди про втрату, і тому нам вкрай необхідно знати, як бути поруч із тими хто горює. Не нав'язувати стереотипів як себе почувати, що робити і як виглядати. І, коли стає сил, відкривати своє серце для чужого болю, бути вразливим, бути близьким. 


“Від смерті кожної людини малію і я, 

бо я єдиний з усім людством; 

тому ніколи не питай, по кому подзвін 

– він по тобі» 

Джон Донн,  Пер. Мар Пінчевський

2 перегляди0 коментарів
bottom of page